Голодомор виявився надзвичайно жорстоким випробуванням для мільйонів людей. Багато хто, пройшовши це пекло, до останньої миті залишався ЛЮДИНОЮ з великої літери. Про таких людей вже згадувалось раніше, та і в наступних спогадах ми ще не раз наводитимемо приклади людяності, милосердя, співчуття і самопожертви. Але зараз розповідь про тих, кому ця ноша виявилася не до снаги.

Буга Зінаїда Миколаївна

Ось що розповіла Буга Зінаїда Миколаївна, 1940 року народження, уроженка сусіднього з селом Новоселівка села Бірки, в минулому Троїцького, а нині Ананьївського району. Про Голодомор 1932-1933 років пам’ятає зі слів мами — Приблуди (дівоче прізвище Адаменко) Варвари Олександрівни, 1910 року народження:

У 1933 році її чоловіка, що працював на пошті, за незначну розтрату коштів засудили до ув’язнення. Подальша його доля невідома. Молода жінка залишилась сама з маленьким сином Володимиром. Вижила лише дякуючи тому, що її мати, яка проживала в селі Кохівка мала корову і щодня давала пляшку молока. Проте не завжди цю пляшку вдавалося донести додому. На зворотному шляху рідний батько підстерігав її біля кладки через річку Тилігул і, відібравши пляшку, випивав молоко на очах у доньки. Як і решта людей в селі рятувалися від голоду, поїдаючи козелики, калачики, цвіт акації.

 

Весною 1933 року з голоду померла мати чоловіка Приблуда Килина із донькою Оленою. Варвара Олександрівна на все життя запам’ятала, як вони опухлі, худі, ніби скелети лежали на долівці, чекаючи смерті.

Подія, про яку йтиметься далі, сколихнула жителів всіх навколишніх сіл. Про неї розповіли жителі села Мала Василівка Савченко Олександра Антонівна, 1922 року народження, Жуган Наталя Іванівна, 1921 року народження, та Загурська Надія Порфирівна, 1929 року народження, і жителька села Велика Василівка Морозюк Федося Никифорівна, 1927 року народження.

Загурська Надія Порфирівна

Жуган Наталя Іванівна

Переповім я із слів Жуган (дівоче прізвище Кравченко) Наталі Іванівни, яка була однокласницею і найближчою подругою безпосередньої учасниці події — Ткаченко Лідії Василівни, 1922 року народження.

Одного дня в школі Ліда розповіла подругам, що вчора, прийшовши після уроків додому, не знайшла свого меншого братика Шуру. Мати Ткаченко Феня Трохимівна сказала їй, що братик помер. Проте в хаті — повні казани вареного м’яса. Ліда його не їла, а про свої підозри розповіла сусідам навпроти — Бурлакам. Через деякий час мама зарізала і другого сина — Вітю. Після цього Ліда втекла з дому до своєї подруги Савченко Олександри 1920 року народження і жила у неї. Згодом виїхала у Тирасполь до батька. Після війни писала листи і приїжджала гостювати до Загурської Надії Порфирівни. Поріг материнської хати так і не переступила.

Загурська Н.П. розповіла також, що під час Голодомору активісти Черченко Леонід та інші чинили безчинства по селі. Так, прийшовши до будинку Гайваненків із під маленького Анатолія Сергійовича 1931 року народження забрали ряднину, бо більше нічого цінного в хаті не було.

Жуган Наталя Іванівна добре пам’ятає троїцьких “активістів”: Магденко Олександр, Китик Петро, Черченко Леонід. Вони не рахувались ні з чим і ні з ким. Забирали все, що могли. Щовечора збирались на “засідання” і влаштовували справжні бенкети. У той же час люди пухли і мерли від голоду. Вражає те, що люди навіть в таку мить ділились останнім. Батько Жуган Наталі Іванівни, Кравченко Іван Савелійович, сам був дуже виснажений, проте, коли на порозі стали пухлі діти, померлого з голоду Ободовського Степана: дочка Женя — п’яти років, і син Володя — трьох років, поділився з ними молоком. Бідні діти, згодом таки померли. Помер і сам Кравченко Іван Савелійович. Перед смертю він все повторював: “Дайте мені кусінчик хліба”.

Наталя Іванівна пам’ятає, яка то була радість, коли Бондаренко Любов Варфоломіївна принесла до школи і пригостила всіх дітей шматочками макухи, яку її тато десь роздобув.

У спогадах Яковенко (дівоче прізвище Коростієнко) Катерини Василівни згадувалось про арешт Коростієнка Василя Івановича. Логічним доповненням до цих спогадів є оповідь Жуган Н.І. про арешт батька Кравченка І.С..

За що його арештували ніхто не знав. Можливо, за те, що не виказав “активістам”, де сусід Ободовський Степан ховав зерно, яке згодом знайшли, а можливо, як куркуля. Батька протримали під арештом півтора місяця. Під тюрму в Троїцькому переобладнали магазин. Затримані спали просто на полицях. Приміщення було вщент переповнене так, що з вікон у морозний день клубами валив пар. І це не дивно, адже заарештованих звозили з усього району.

 

Звільнення Савелійовичу прийшло неочікувано. Дружину Анастасію Мартинівну, 1888 року народження, викликали на допит до голови сільської ради Нігруци. Саме в той час приїхав уповноважений з Одеси, побачивши бідно одягнену Анастасію Мартинівну, він звернувся до Нігруци: “І це таких людей ви називаєте куркулями, і такими набили в’язницю?”. На другий день, ще до сходу сонця, більшість затриманих було звільнено.

Із наступної розповіді Жуган Наталі Іванівни видно справжню причину голоду 1932-1933 років в Україні:

У 1932 році в районі відбулася масова колективізація. ПІд час колективізації тато — Кравченко І.С. віддав землю, коня весь реманент до колгоспу. Із сім’ї в колгоспі працювало 5 душ. Заробили найбільше трудоднів — 1700. На ці трудодні після жнив дали жито, яке згодом і забрали. Колгоспу імені І.Франка дали непомірно великий план заготівлі м’яса великої рогатої худоби. Люди назвали його “Чорна дошка”. Всі колгоспники привели своїх корів у містечко,л на перевалку, де їх переважували і відбирали. Голова колгоспу Бабинець Герасим першим здав свою корову, а потім підійшов до Кравченко Анастасії Мартинівни і сказав, щоб вона стала в чергу останньою, то можливо, корова її і залишиться. Дійсно так і сталося. Крім Кравченкової залишились корівоньки ще у двох: Кочержинського Кирила і Коваля Григора. На весь колгосп імені І.Франка голодного 1933 року залишилось аж ТРИ корови.

 

Вражений голова колгоспу Бабинець Герасим, йдучи додому, все повторював: “Що це робиться?”. Не витримавши пережитого, він повісився на горищі.“

Смерть Бабинця Герасима — протест проти антинародної політики комуністичного режиму. Не можна випробовувати терпіння людей вічно. Вище розповідалось про матір Жуган Н.І. — Кравченко Анастасію Мартинівну.

Кравченко Анастасію Мартинівну.

Дивовижна то була жінка: терпелива, роботяща і, як не дивно для жінки, рішуча і смілива. Про це свідчить наступний випадок. Якось до господи Кравченків завітали активісти з “мітли”. Поводились нахабно, як справжні розбійники. Забирали все, що було до вподоби. В погребі вивернули діжку з кислими помідорами. І тут же їхню увагу привернула купа свіжої землі з піском. Анастасія Мартинівна пояснила, що то закидали стіну, яка обвалилася напередодні. Але де там, ніякі пояснення активістів не цікавили. Щуп, яким тикали землю, наткнувся на камінь. Активісти взялися до заступів, аби, як їм здавалося, розкопати схованку. Таке неподобство обурило Анастасію Мартинівну. Взявши до рук сокиру, вона мовила активістам: “Якщо щось знайдете, то можете мене тут убити. Якщо ні — когось із вас зарубаю тут на місці”. Браві хлопці не стали випробовувати долю і поспіхом покинули двір Кравченків.