Понеділок, 19.08.2019, 06:38
Вітаю Вас, Гість | RSS

Великовасилівська ЗОШ І-ІІст.

Меню сайта
Категорії розділу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Історія » Голодомор

Голодомор 1932-1933 років у селах Троїцької сільради | Спогади | Частина третя

Подружжя Яковенків, Олександр Степанович та Катерина Василівна, тепер зі свідків Голодомору у Галанівці, мальовничому куточку села Велика Василівка.

Розповідає Олександр Стефанович, 1927 року народження:

Велика біда почалася з того, що активісти занадились ходити по хатах і забирати у людей зерно та будь-який провіант. Пам’ятаю, як до хати зайшов голова сільради Архип Колісніченко за прізвиськом Сом. Ми, малі діти, сиділи на лежанці. Між ногами я тримав макітру з квасолею. Сом захотів її в мене забрати, але я боляче вкусив його за руку. Не бажаючи йти з хати із порожніми руками, він висмикнув з під нас ряднину.

 

Найбільше дітей померло в сім’ях, де не було кормителів. Справа в тому, що господарів, в кого знаходили зерно, висилали до Сибіру. В Галанівці така доля спіткала Шкарупу Леонтія, мого дядька — Яковенка Севастіана, мого батька — Яковенко Штефана.

 

У сім’ї дядька померло двоє дітей, залишених з мачухою — це мій двоюрідний брат — Яковенко Григорій Себастіянович, і двоюрідна сестра — Яковенко Єля Себастіянівна. Сестрі було років шістнадцять, братові трохи більше.

 

В нашій сім’ї помер з голоду братик Іван 1929 року і братик Вася, приблизно 1931 року народження. Пам’ятаю, як вони лежали мертві з опухлими животиками під хатою, а я повзав на четвереньках і їв листя, козелики та цвіт акації. Крім мене вижили сестри Женя, 1922 року, і Ніна.

 

А батько так і не повернувся. Загинув на будівництві залізниці у Забайкаллі.

 

У Галанівці з голоду помер чоловік Ступак Устини, приблизно 1890 року народження, Чубак Єфрим та багато інших, прізвищ яких вже не пригадую.”

Про страхіття Голодомору в сусідньому селі Шайтанка розповідає Яковенко (дівоче прізвище Коростієнко) Катерина Василівна, 1927 року народження:

Пам’ятаю, як до нашого двору завітали активісти з “мітли” — Ганна Шайтан, Ніна Даценко та інші. Нишпорили по всіх закутках, шукаючи зерно. Радості їхній не було меж, коли знайшли в сараї закопану пшеницю. Батько, аби не арештували, сховався за дітьми на лежанці. Ми тихенько сиділи, звісивши ноги, і зиркали спідлоба на непроханих гостей. Але Ганна Шайтан розгледіла в закутку батька і, незважаючи на те, що він жестом показував: “Мовчи” — адже, все-таки, була сусідка, виказала його.

 

Батька, Коростієнка Василя Івановича 1904 року народження, заарештували і доправили до райцентру Троїцьке. Вбита горем мати, супроводжувала його. Назад поверталася пізно. Був сильний мороз. Коли зайшла до хати, перед очима постала моторошна картина: перелякані діти, вибите вікно, затулене подушкою, а посеред хати викопана яма, — то активісти гадали, що зерно закопане і в хаті. Від сильного морозу, ноги в матері примерзли до чобіт. Зняти чоботи змогла, лише потримавши ноги в мисці з водою.

 

Тата через декілька днів випустили. Можливо тому, що слідчий попався добрий. На його питання: ”За що сидиш?” — тато відповів: “Не знаю”. А можливо тому, що камера тимчасового утримання була переповнена.

 

Коли настала весна, знесилені люди почали ходити в колгосп на роботу. За це отримували хоч якусь їжу. Проте, добре платили: аж один кілограм муки, тим, хто збирав по селі померлих.

 

Траплялось таке, що забирали людей ще живих. Якось, проходячи біля підводи з мерцями, бачила, як один чоловік ще рухав ногою. Люди ставали байдужими, як до чужого, так і до власного горя. Живі перестали звертати увагу на мертвих. Пам’ятаю розмову жінок, котрі йдучи на роботу, зустріли чоловіка з підводою, що збирав мерців:

 

— Заїдеш, мого забереш.

— До мене теж заїдь, двох забери.”

Оповідає Палаженко Павло Миколайович, 1932 року народження:

Страшно сказати, але в ті роки смерть в селі стала буденним явищем. Так у сусідній Новокураїнці лише одного весняного дня 1933 року схоронили аж п’ять чоловік. В одній могилі покояться Тульчинський Федір (дід Павла Миколайовича) з його дітьми Андрієм та Ольгою, а також Хитріцький Омелян та Очеретнюк (бабка Очеретнюка Петра).”

Лазуренко Євгенія

 

Декому в ті важкі роки допоміг врятуватись від голодної смерті колгоспний дитячий садок. Розповідає Лазуренко Євгенія, 1926 року народження, з села Велика Василівка:

Якби не дитячий садок, навряд чи ми вижили б. Слава Богу, голодна смерть минула нашу домівку. Імен померлих в селі вже не пригадую, проте добре пам’ятаю активістів з “мітли” — це Дуброва Дунька, Панінка Тетяна, Панінка Ганька, голова сільської ради Колісніченко Архип (Сом) та Петро Куреда.

Категорія: Голодомор | Додав: Wladymyr1996 (04.03.2019) | Автор: Великовасилівська ЗОШ І-ІІ ст.
Пеереглядів: 51 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Авторизація
Ліцензії

Великовасилівська ЗОШ І-ІІ ст. © 2012 — 2019
Сайт створено у системі uCoz