Автор: Кудлач Іван Андрійович

Село Велика Василівка Маловасилівської сільської ради Любашівскього району Одеської області знаходиться на правому березі річки Тилігул в середині її течії за 15 кілометрів на південний-схід від міста Ананьїв. На 2007 рік, село нараховувало 58 дворів з населенням 120 чоловік, а в 2010 — 131 мешканець.

Назву села пов’язують з іменем поміщика Василя (зі слів Морозюк Федосії Никанорівни 1927 р.н.). Можливо, це ім’я когось з поміщиків Каньовських чи Остапенків, чиї маєтки знаходилися в межах села. Дана версія знайшла підтвердження у книзі Березницького М.О., Манзара Ю.Я. “Любашівщина: історія та сучасність”. Прес-кур’єр 2012р. Автори, посилаючись на джерело “Херсонская губерния. Список населённых мест по сведеним 1859 года” — т. XLVII — СПб, 1868, стверджують що села Мала та Велика Василівка засновані землевласником Василем Канєвським; Мала Василівка — в середині XIX ст., а Велика Василівка — на початку XIX ст.. Значно давнішу дату заснування Великої Василівки (1786 р.) наведено на офіційному веб-порталі Верховної Ради України. Шкода, що при цьому не вказується першоджерело. Якщо дана дата вірна, то виникає питання: “Яку назву мало село в момент заснування?”. Адже відомо, що наша територія відійшла до Російської імперії за Ясським мирним договором 1791 року. Тож засновником села за часів Ханської України ніяк не міг бути російський поміщик Василь Канєвський. Достовірно відомо, що у 1811 році в селі вже було понад 40 дворів. Крім зазначеної назви Велика Василівка, у середині XIX століття вживається додаткова: Остапенкове. Ця назва пов’язана з іменем поміщиці Остапенко. Варто зазначити, що подвійна назва: Велика Василівка і Остапенкове вжита і на фрагменті карти Ананьївського повіту, зображеної на обкладинці краєзнавчого дослідження Юрія Сисіна “І сказав йому Святий Миколай” (Ананьїв, 2008 р.).

Льох остапенків

Залишки фундаменту маєтку Остапенків

В сучасних межах село Велика Василівка охоплює в минулому декілька окремих населених пунктів. Так крайня північно-західна частина села вздовж річки Тилігул називається Ґаланівка, частина села вздовж відрогів Подільської височини — Курсарівка (Курсаки), решта села на південний-схід до школи включно — Велика Василівка. Зі сходу впритул до села Велика Василівка примикає село Аннівка, або ж Курносівка. З 1967 року — це частина села Михайлівка, що об’єднує, крім Аннівки, Бугаївку і Довгоносівку.

Село Галанівка засноване Василем Галаном після реформи 1861 року (зі слів Дембіцької Марії Наумівни 1927 р.н.).

Назву села Аннівка пов’язують з іменем поміщиці Коршун Ганни Пархомівни. Другу назву Курносівка, з її чоловіком, що був курносим. (Зі слів Морозюк Ф.Н.). Варто зазначити, що дана версія не знайшла підтвердження в решти односельців. Походження назви Курносівка більше ймовірно має сатиричний характер і якимось чином перегукується з назвою найближчого села, що знаходиться вниз за течією, Довгоносівка (нині де частина села Михайлівка).

Коршун Г.П. була донькою Шайтана Пахома (Полі), який після реформи 1861 року, отримавши землі на лівому березі річки Тилигул за 5 км вверх за течією від села Троїцьке, заснував там хутір Шайтанка. Нині село Шайтанка Троїцької сільської ради. (Зі слів Коростій Ніни Василівни 1925 р.н. та Тимчінської Лідії Мефодіївни 1927 р.н.). У 1887 році на хуторах Каданка, Шайтанка та Новоселівка налічувалось 52 двори. (Історія міст і сіл Української РСР. Одеська обл. — К., Гл. ред. УРЕД 1969 р.ст.643). Першим, хто оселився на землях Новоселівки був Канцер, а згодом Моцпан (зі слів Ткаченко Надії Анатоліївни).

У книзі Кулікова О.М. та інші “Історія і люди. Любашівка”. “КЕТС”, К., 2012 наведено витяг із “Результатов подворной перепеси Ананьевского уезда. 1886-87гг”, що безпосередньо стосується зазначених поселень:

При м.Свято-Троицкое три хутора: Кацапка, Шайтановка, Новосёловка”. Все три хутора населены десятинщиками въ последнее время. Все три хутора расположены в одну линию по дороге изъ м.Свято-Троицкого въ г.Ананьев, идущей по пологому песчаному, левому берегу Тилигула. Воды достаточно: во всех хуторах 19 копанокъ (колодцев въ уровень съ почвой) и 2 колодца глубокие. 262 жителя.

На лівому березі річки Тилігул, напроти села Аннівка, знаходиться село Новоукраїнка, в минулому село Кацапка. Назву села пов’язують з тим фактом, що поміщиця Коршун Г.П. для робіт на своїх полях привезла людей з Росії. Проживши нетривалий час, вони покинули село. Назва ж села “Кацапка” прижилося між людей. Спостерігаючи за роботою батраків поміщиця Коршун Г.П. часто повторювала: “Якщо нам не панувати, то вам не прожити.” (зі слів Полтавець Ніни Семенівни 1919 р.н. та Кімаченко Катерини Никифорівни 1930 р.н.).

До революції 1917 року, землі в околиці села Велика Василівка належали поміщикам Каньовським, Остапенкам і Коршунам.

До сьогоднішнього дня поле, що примикає до полів села Кохівка (Ананьївського району), називають люди “Каньовське поле” (зі слів Шайтана Всеволода 1939 р.н.). На даному полі була криниця з дуже холодною водою “такою, що зуби зводить” і значних розмірів “така, що віз міг би розвернутися”. За переказами, пан Каньовський визначив місце для побудови криниці, спостерігаючи в бінокль, як парує земля на виораному полі (зі слів Дорошенка Василя Дмитровича 1941 р.н., який це чув від свого батька).

Садиба поміщиків Каньовських знаходилась між селом Курносівка і селом Галанівка., приблизно напроти нинішнього будинку Шкарупи Віри Єфремівни 1928 р.н. В 60-х роках вона була розібрана і з її решток побудовані будинки Григоренка Івана Степановича та декількох сусідів (зі слів Шкарупи (дівоче прізвище Чубак) Віри Єфремівни та Григоренка Івана Степановича 1925 р.н.). Садиба поміщиків Остапенків знаходилась в центральній частині села Велика Василівка, нижче городної ділянки Лазуренко Євгенії (Югини).

На сьогоднішній день, від садиби залишився лише закинутий льох і залишки фундаменту. Наведені факти повідомила Дембіцька (дівоче прізвище Коростій) Марія Наумівна 1927 р.н., їй розповіла про це мати Коростій (дівоче прізвище Телятникова) Федосія Іванівна (15.ІУ.1891 — 23.УП.1991), яка працювала покоївкою в поміщиків Остапенків. Син поміщиків Остапенків взяв собі дружину з роду Коростіїв.

Бабуся Яковенка Володимира Марковича, Коростій Наталя Антонівна (1837 — 1964рр.), була направлена паном Остапенком на курси кухарів навчитися готувати “французькі страви”. Після їх закінчення прийнята кухарем до свого маєтку. (Зі слів Яковенка Володимира Маркевича 1951 р.н.)

Слід зазначити, що Яковенко Катерина Іванівна (1937 р.н.) повідомила інші дані. Так, з її слів, маєток Каньовських нижче городної ділянки Лазаренко Є., а маєток Остапенків на місці, яке вище зазначене, як маєток Каньовських. Вона також повідомила, що Остапенки мали маєток в місті Ананьїв. В ньому зараз знаходиться середня школа №1.

Поміщики Коршуни мали свій маєток на ділянці між будинками Стадник В.Ю. та Шевченко В. Зараз це невелике пустище, що роз’єднує села Велика Василівка та Аннівка. Господарські будівлі Коршунів займали всю територію від Стадник Валерія Юхимовича до Морозюк Федосії Никонорівни включно. В дворі Морозюк Ф.Н. збереглась глинобитна будівля, яку пан Коршун разом з будинком, що знаходився вздовж дороги, надав в користування батькові Морозюк Ф.І., який служив у нього управляючим.

Варта уваги ще одна назва частини села Велика Василівка, яка на сьогоднішній день хоч і не використовується жителями, але все ж проливає світло на історію села. Так нижня вулиця, найближча до річки, від маєтку Остапенків на схід називалася Міщани. Більшість її жителів були служивими людьми в панів Остапенків. (З слів Дембіцької М.Н.).

Дивна для сільської місцевості назва “Міщани”, на мою думку, знаходить пояснення на сторінка навчального посібника К.В.Кашперука для 9 класу “Історія Одещини XIX — початку XX столітть” (Южне, 2004) ст. 24. Автор наголошує на особливостях селянської реформи 1861 р. зазначав:

Особливо важким виявилося становище, так званих, “десятинників”. Вони складали значну частину населення Одещини. “Десятинників” поміщик звільняв без землі, записавши їх до категорії міщан, хоч вони після реформи залишились жити у селі, їхні хати залишились власністю поміщика, тому він в будь-який час міг вигнати “десятинників” геть. Ця категорія селчян залишалася дешевою робочою силою для поміщиків”

Кудлач Іван Андрійович